###Горан Гавранчич: "Іноді на полі такий великий адреналін, що ти навіть не відчуваєш болі" ###

Чемпіонат України "Динамо" не виграло. Лаври переможця дісталися донецькому "Шахтарю". Це стало величезним подарунком для всього Донбасу, адже на днях "Шахтар" святкуватиме своє 70-річчя.

А тим часом після матчу про поразку, гру та політику, про президентів та жінок розповідав захисник "Динамо" серб Горан Гавранчич.

- Чемпіоном України став "Шахтар". "Динамо" втратило цей титул, яким дуже довго володіло. Чому так сталося? Погано грало "Динамо" чи гарно "Шахтар"?

- Просто відчувається втома, як психологічна, так і фізична. Ми багато сил віддали грі й у психологічному плані готувалися обіграти "Шахтар". Але вийшло так, що довелося перелаштовуватися на іншу гру. Звичайно, відчувалася напруженість і втома.

- Можливо, ця втома і завадила вам знову стати першими?

- Мабуть, так, оскільки ми зіграли вже досить багато ігор. Але я впевнений, що ми віддавали все по максимуму. Звичайно, втома відчувається. Але іноді на цій втомі можна зіграти всю гру навіть краще, ніж на повну силу. Ну, на цей раз так не вийшло.

Проте у нас було більше гри, ніж у "Шахтаря", та й взагалі, не секрет, що завжди на поле проти нас всі виходять із червоними очима так, ніби це для них остання гра. Для нас це позитивно в тому розумінні, що ми розвиваємося і кожну гру граємо по максимуму – нема розслаблення. А мінус – витрачаєш більше сил, аніж потрібно, і вже тепер із "Шахтарем" відчутно стало, що команда втомилася.

- Ви кажете, що втома завадила грі. Це був золотий матч і перемога для "Динамо" була більш ніж бажана, аби довести, що все-таки Київ кращий. Щоб перебороти втому, можливо, треба було вживати спеціальні препарати?

- У нас дуже строгий допінг-контроль. Тим паче у тих футболістів, які грають за збірну. В Україні, звичайно, це не так строго, але за кордоном перевіряють так, що можна бачити, що футболіст їв. Є, звичайно, вітаміни, мультивітаміни, але це все в рамках норми.

Я ніколи не пробував чогось надможливого, аби не втомлюватися. Я не вірю у ці препарати, а вірю у свій організм. Якщо хочеш продовжити свою кар’єру – треба дотримуватися гарного режиму, не пити, не курити, багато не гуляти. Якщо вже й користуватися допінгом, то кар’єру ти свою не продовжиш.

- А такі випадки, коли вживали допінг, були?

- Я не знаю. Так люди себе вбивають. Та це ще й не чесно перед спортом. Я сам акуратно п’ю ті "вітаміни", що нам дають, аби не випити зайвого і воно мені не зашкодило в старості.

- Після матчів динамівці зазвичай відпочивають й інтенсивних тренувань не проводять. Як відпочиваєте ви?

- Тренування, звичайно, є, але вони скоріше відновлювальні, аби привести себе в потрібну кондицію та відновити сили. А так – відпочиваю пасивно. Нікуди не ходжу. Просто заїжджаю на базу, аби більше посидіти чи полежати. Найперше, я намагаюся добре спати вночі. А вдень – більше сидіти. Звичайно, чотири дні лежати – нічого доброго з цього не вийде. Треба бути в міру активним, але все одно намагаюся менше ходити, аби економити сили.

- На полі "Шахтар" був вашим суперником. А чи спілкуєтесь ви з гравцями цієї команди за межами поля?

- Трохи спілкуюся з Дуляєм, який грає за збірну Сербії та Чорногорії, з Тимощуком. Звичайно, не кожен день. Але коли я взимку був у відпустці, він і я потрапили до однієї компанії - так і потоваришували. На полі спілкуюся зі всіма. Звичайно, є такі гравці, з якими я не можу знайти спільну мову. Але переважно контакт є. Може, мене хтось зачепив, чи я когось – вибачаємося. Це гра.

- На полі, коли біжите за м’ячем і суперник вас "вибиває", потім є бажання помститися і так само йому вчинити? Під час останньої гри таких моментів було декілька...

- Звичайно, коли потрапляють туди, де дуже боляче, такі думки є. Але це все дуже швидко проходить, адже це гра. Якби мене на вулиці хтось так зачепив, я б дуже образився, але на полі дуже великий адреналін, і ти іноді навіть не відчуваєш болі. Вже як приходиш додому - бачиш. Ображатися не можна, оскільки команда - це колектив, який не буде терпіти одну людину, яка дала волю своїм почуттям і яку, не дай Боже, вилучили з поля. Адже вона залишила свою команду в меншості.

- Що вам говорить дружина, коли ви приходите додому і "помічаєте" подряпини, синяки, рани?

- Вона вже звикла. Звичайно, говорить, аби я беріг себе, наскільки це можливо, але розуміє, що це неможливо. Мене дряпають, я дряпаю. Це нормально. Вона вже погодилася, що це робота і це частина мого життя. Нещодавно приїхав до стоматолога, а він не знав, що я футболіст. Побачив подряпини в мене на шиї й почав говорити, що є інша робота, де не так багато травм – піди, попрацюй.

- На вашу думку, дружина футболіста – це робота?

- Так. Якщо вона не будує свою кар’єру і підтримує свого чоловіка. Це робота, і це відчувається. Вона сама налаштовується на мої ігри.

- Ваша дружина не хоче зробити кар’єру, як дружини інших футболістів, наприклад, Крістіна Гусіна?

- Ні, вона з самого початку перелаштувалася на мене. Вона не закінчила інститут, бо ми переїхали до Києва.

- Чимало ігор ви проводите на виїзді. Дружина їздить з вами, чи залишається вдома?

- Якщо ці ігри відбувається в Україні – проблем нема. Вона дуже часто їздить зі мною. Але якщо за кордоном, то тут є певні проблеми. Традицією клубу є, щоб дружини не їздили з чоловіками. Особливо за кордон. Я дуже хотів, аби вона поїхала зі мною на Лігу чемпіонів, але традиція клубу сильніша.

- Чоловіка тижнями немає дома, дружина в чужому місті, чужій країні одна. З ким спілкуються дружини футболістів і чи спілкуються вони між собою?

- Звичайно, спілкуються. Моя Марина – жінка, яка зі всіма спілкується, але в неї дуже мало подруг, яких би вона могла назвати справжніми подругами. У неї є своя родина.

Я сам не товаришую з багатьма футболістами. Ми просто трохи по-іншому дивимося на життя. Я люблю трохи відійти від футболу. Багато моїх друзів залишилося в Бєлграді. Тут у мене було декілька добрих друзів, таких як Андрій Гусін, але він пішов з "Динамо" – що ж робити... Чесно кажучи, у мене нема тут хорошого друга-футболіста.

- Життя футболіста - це не лише гра. Чи слідкуєте ви за політикою?

- Ну, як сказати. Не можна сказати, що я слідкую за сербською політикою... Грубо кажучи, мене політика не цікавить. Політика - це чуттєва і тонка тема, яку звичайні люди не розуміють. Я вважаю себе звичайною людиною, тому в ній не розбираюся. Її важко зрозуміти. Якщо, звичайно, людина хоче її зрозуміти, то вона це зробить по-своєму. Але насправді, політику неможливо зрозуміти.

- А ви знаєте, що брат президента вашого клубу – пан Суркіс – політик?

- Я знаю, що Григорій Суркіс займається політикою і є депутатом, а Ігор завжди був нашим президентом і його як політика я не знаю. Він політик футболу, бо "Динамо" – велика інфраструктура, і він – політик своєї справи.

- Тобто ви цікавитеся лише тим, що є всередині вашого клубу, вашого спорту, а те, що виходить за межі – соціальне, економічне, політичне життя – вас не цікавить?

- Так. Я дуже мало дивлюся новини. Звичайно, дуже важко пройти повз тему оранжевої революції. Від цього нікуди не дінешся. Неможливо сказати, що я якийсь фанатик чи сам роблю якісь висновки. Ні. У мене є висновки із життя, і якби я був політиком, то мені треба було б змінитися.

- А як тоді щодо зйомок у рекламі? Ми вас побачимо на бігбордах?

- Лише якщо в компанії, яку я буду рекламувати, будуть мої хороші друзі.

- На вашу думку, Андрій Шевченко, який рекламував вже не один товар, робить це через те, що в нього в цих компаніях хороші друзі чи через хороші гроші?

- Не знаю. Це його особиста справа. Навряд чи справа у грошах, оскільки у нього дуже хороший футбольний контракт. Він дуже підняв своє прізвище і, якщо завтра перестане грати у футбол, він зможе далі жити лише за рахунок свого прізвища. Хоча...

- Кар’єру футболіст може зробити до 30, ну, максимум до 40 років. А може й не зробити. А жити ж треба якось, десь треба брати гроші. Чим плануєте займатися надалі. Знаю, що ви за освітою – дизайнер. Чи ви вважаєте, що тих грошей, які заробите зараз, вистачить на все життя?

- Ні, не вистачить. Якщо почуєш гроші, то будь-які суми можеш потратити за день, два, місяць. Грошей ніколи не вистачить. Я думаю, що чимось буду займатися. Просто так піти з футболу неможливо. Іноді хочеться розслабитися місяць-два. Після кар’єри у мене є ціль – на півроку взяти дружину, дитину і об’їхати весь світ. Але ж після цього у мене вже буде порожнеча. Не можна нічого не робити. Я не розумію таких людей. Я не такий. Думаю, що будуть якісь пропозиції.

- Хочу повернутися до вашої батьківщини – Сербії. У вас там залишилося багато друзів. Ви виїхали працювати в Україну. Вони теж залишають країну?

- Дуже багато розумних, інтелігентних людей виїжджають. Їх забирають з руками і ногами. У нас дійсно багато людей, які через погане життя виїжджають працювати за кордон. Вони хочуть заробити капітал і повернутися на батьківщину. Поки що ще є така тенденція повернення. Серби – народ, який любить свою країну.

- Ви теж плануєте після "Динамо" повернутися до Бєлграду й залишитися там жити?

- Планую, але я реально дивлюся на життя. Сьогодні я в Києві, завтра – в іншому місці. Тут у мене контракт на три роки. Він закінчиться, і я можу їхати куди захочу. А може, ще тут залишусь.

- Сербія була у складі великої країни - Югославії, - так само, як Україна була у складі Радянського Союзу. Обидві великі держави розпалися. І в Сербії, і в Україні змінювалася влада. Ви можете провести паралелі між цими країнами?

- Я можу повести паралелі з Києвом. Якщо взяти всю Україну, то Київ розвивається у 20, 30, 100 разів швидше, ніж інші міста країни. Є, звичайно, міста, такі як Донецьк, Харків, які хоч трохи розвиваються. Але більшість – сидять у темноті. У нас такого нема. У нас є можливість розвиватися всім містам. У нас усі міста розвиваються потрошку. Хоча Бєлград не розвивається так сильно, як Київ.

У вас тут відчувається комплекс киянина. Це так само, як тоді, коли у нас була велика Югославія і люди з Бєлграда були вищі, ніж інші. Навіть сьогодні цей комплекс відчувається по відношенню до людей, які живуть у Словенії, Боснії чи Чорногорії. Так само і в Києві.

- В Україні сьогодні є люди, які виступають за те, аби Україна, Росія та Білорусь знову об’єдналися якщо не в одну державу, то принаймні в економіко-політичний союз. Як ви до цього ставитеся, і чи немає в Сербії таких настроїв, аби знову утворити велику Югославію?

- Я мрію про те, аби знову була велика Югославія, аби ми всі були разом. У нас все однакове. Але це вже неможливо. Я не дивлюся на хорвата, як на вбивцю. Він для мене ближчий, ніж українець чи росіянин, бо в нас однакова мова та менталітет. У нас - різна віра. Боснійці – мусульмани, хорвати – католики, ми – православні. Можна зрозуміти тенденції, чому хорвати тягнуть до Європи, боснійці – до Азії. Коли почалася війна, народ просто завівся і пішов. Але якщо сьогодні думати холодною головою, то більшість питає: навіщо?

У вас же більше спільного, ніж у наших народів. Ви всі – слов’яни. Якщо й будувати країну з Росії, України та Білорусії, то з цього вийде більше користі, ніж поганого.